В одному дуже-дуже столичному місті був один дуже-дуже спальний район. У цьому дуже-дуже спальному районі був один дуже-дуже давно відбудований квартал. У цьому дуже-дуже давно відбудованому кварталі був один дуже-дуже густонаселений двір... А в цьому густонаселеному дворі був один досить-таки розлогий палісадник під вікнами гуртожитку, що віком дорівнював кварталу.
Щоправда, палісадником він був лише до тієї пори, поки добробут народу, що населяє навколишні будинки, не зріс настільки, що майже кожен вважав своїм обов'язком сісти за кермо власного автомобіля. А, встаючи з-за цього самого керма, - паркувати сталевого друга саме в зазначеному палісаднику.
А потім прийшла криза! І довелося народонаселенню поступово вдаватися до натурального господарства. Але, як відомо, при переході на натуральне господарство, за картоплею та іншим крамом в українську глибинку зручніше всього виїжджати на японських позашляховиках. Отже довго чи швидко, але рік по рік палісадник планомірно трамбувався потужними протекторами до стану сільського битого шляху...
І ось одного разу мешканці гуртожитку обурилися. До речі, треба сказати, що гуртожиток цей був не простим, а... таким собі відомчим. І відомство, що ним володіє, було теж не з голого цапа дерте. Не просте було відомство, а силове. І згадало це відомство про свою силу козацьку, спорядило гінців, ті пошептали тільки їм відомі заклинання в трубку телефонну, а чи ще куди – і, о диво!, викликали джина зі зварювальною установкою. І за пару днів постав навколо палісадника парканчик кований, вензелями заморськими прикрашений. Невисокий такий парканчик – дитя як схоче – перескоче, а вже собацюра яка приблудна за дві секунди перестрибне. Та ось тільки автомобілям його не подолати – крім тих, для яких лазівку з ланцюжком залишили і яким відомче добро на проїзд дали.
Але й це не лягло до душі мешканцям. Мабуть, зажадали вже геть по-хазяйськи усе влаштувати. А, може, ЖЕК вирішив свій норов проявити. Загалом, одного грудневого ранку розгорнулося у дворі магічне дійство під назвою «Благоустрій прибудинкових територій». Спочатку прибув бульдозер і зачистив простір. Слідом за ним пішов караван багатотонних самоскидів з чорним-чорним чорноземом... Цей чорний-чорний чорнозем був навалений декількома значними купами в дальній частині палісадника і почав чекати своєї долі... Мабуть, він покликаний стати основою для подальшого (!!!) озеленення. І все б нічого, та вантажівки, що в'їжджають-виїжджають, як масло по хлібу, розмастили по двору тонким шаром бруд, чорнозем, якесь невідоме будівельне сміття і фрагменти зелених насаджень, які чомусь трапилися на їхньому шляху. А заодно – не пощадили ні огорожу, ні бордюри... До речі, а зелені насадження, неабияк общипані, але не переможені працівниками «Зеленбуду» напередодні восени, теж втратили залишки своєї привабливості під напором «впорядкувальної» братії.
А потім «чарівники» пішли на обід, що поступово перетворився у фінал робочого дня, тижня, року (потрібне – підкреслити)... І ось, за вікном йде сніг з дощем, потоки жирного бруду струменять по двору, перехожі приречено їх долають, а синоптики бадьоро рапортують про прийдешні морози. Як відомо, грунт при мінусовій температурі втрачає пластичність і податливість, а випадкові форми, яких він набрав за велінням землерийної техніки, ризикують залишитися зафіксованими в історії до теплої пори року. І виникає в голові коротке і влучне, як постріл, запитання: «Нащо?!»...
Люлі-люлі, здоровий глузде!..
Гальчинська Ольга, спеціально для ІА «Україна Комунальна»
.gif)
